«МОЯ РОБОТА – «ЦЕ БУЛА ПРОСТО ПІСНЯ», – з сумом згадує ветеран музейної справи Ірина КУЧЕРЕНКО

«МОЯ РОБОТА – «ЦЕ БУЛА ПРОСТО ПІСНЯ», – з сумом згадує ветеран музейної справи Ірина КУЧЕРЕНКО

Поряд із нами живуть люди, яких за родоводом, біографією, за знаннями та вихованням можна сміливо віднести по культурної еліти Переяслава. Саме такі визначні особистості своєю творчістю, натхненням та подвижницькою працею створюють нашому місту духовний авторитет, дивовижну ауру та незвичайний шарм. Сьогоднішня наша гостя – з цієї когорти нащадкових інтелігентів. Це лауреат літературної премії ім. Івана Кошелівця Ірина КУЧЕРЕНКО.
— Ірино Ігорівно, Ви ж місцева уродженка?
— Так, я корінна переяславка. Народилася 1960 року, цьогоріч відзначатиму круглу дату народження. Жила по вул. Покровській, тоді вона називалася Жовтневою, №44. У тій ква­р­тирі й зараз проживають мої батьки, обоє, до слова, педагоги, Почесні громадяни міста. Мама Ніна Сте­панівна Гаврилюк викладала українську мову й літературу в другій школі, була доцентом педагогічного факультету місцевого вишу, тато Ігор Іванович Гаврилюк працював у музичній школі, майже п’ятдесят років вів духовий оркестр у школі-інтернаті. Я закінчила другу школу, потім відділення дошкільного виховання нашого педучилища. Недовгий час проробила вихователем у сьомому садочку, а потім перейшла на посаду завідувача бібліотекою рідної другої школи. 1990-го року вступила до переяс­лавського тоді ще педагогічного інституту на філологічний факультет, спеціальність українська мова й література. Навчалася заочно і працювала викладачем, викладала українську мову й літературу в Помоклях, добираючись туди, як говориться, перепрягаючи коней. Першого вересня 1994 року я прийшла працювати в музей. Потрапила в музей архітектури та побуту Середньої Над­дніпрянщини (тоді казали: Середнього Подніпров’я), в музей українських обрядів.
— І ким Ви працювали в музеї просто неба?
— Науковим співробітником. У музеї обрядів я проробила 12 років, потім перейшла в музей української православної церкви. Тут я взялася досліджувати династії переяславських священників, починаючи з 30-х років минулого століття: Ми­хайловських, Багацьких, Кусаїв, Гошкевичів. Були цікаві священники в нашому районі, наприклад, розстріляний більшовиками ясновидець із Пологів-Яненків Тихон Кіріакович Про­хорович. Я за цією темою перед самою Революцією гідності працювала в архівах СБУ та Центральному історичному архіві. Там такий пласт цікавих і не досліджених матеріалів, що можна було щорічно видавати по монографії. Проте відбулася зміна керівництва НІЕЗ «Переяслав» і новий генеральний директор Павло Довгошия запропонував мені перейти або в музей бджільництва, або в музей Шолом-Алейхема. Я обрала другий, і в цьому музеї знайшла себе. Це музей літературний, а я ж філолог. У зв’язку з новим напрямком роботи в мене там зав’язалося багато надзвичайно цікавих і корисних знайомств, наприклад у Посольстві Сполучених Штатів в Україні. Із Франкфурта-на-Майні приїжджав доктор філологічних наук Дмитро Тищенко, подарував мені свій унікальний ідиш-український словник. Ідиш – це єврейська мова з групи германських мов, якою чимало євреїв розмовляють у побуті. Вона має багато гебраїзмів, а також слів тих народів, на території яких перебували євреї. Її називали жаргоном, а Шолом-Алейхем почав писати цією мовою свої твори. Хоча він писав і на івриті, знав російську мову. До слова, я маю унікальну книгу – вперше перекладений українською цикл розповідей Шолом-Алейхема «Тев’є-молочар», куди увійшла й остання розповідь Тев’є, раніше викинута цензурою.
— Ви маєте наукове звання?
— Ні, не маю, проте напрацювала багато історичних та літературних матеріалів, на основі яких можна писати й захищати дисертацію. Мої наукові можливості далеко не використані. Але маю велике бажання навчатися й реалізувати себе!
— Проте Ваші знання, напрацювання та енергія виявилися нинішньому керівництву НІЕЗ непотрібними?
— Виходить, так. Нинішній генеральний директор НІЕЗ «Переяслав» Олексій Лукашевич вирішив мене звільнити. На прохання однієї впливової людини він залишив мене доробити до пенсії провідним екскурсоводом. А це, скажу я вам, не наукова посада. Я, виходячи на пенсію день у день, при звільненні не отримала тих коштів, які мала б отримати як науковий співробітник. Я взагалі не збиралася на пенсію. Відчуваю сили й бажання працювати, як інші музейники-пенсіонери. Перед звільненням, у вересні 2017 року, я, нічого не підозрюючи, планувала провести в Переяславі захід, присвячений Рош ха-Шана – єврейському Новому року. Він відзначається у вересні, тоді якраз в Умань з’їжджаються хасиди. Через позицію мого керівництва свято так і не відбулося. Після розмови про моє звільнення я прямо там, у ка­бінеті генерального директора, втратила свідомість. Вдруге мені стало зле того ж дня, в музеї просто неба. Приїжджала швидка допомога…
— Печально це чути… До слова, у Ваших жилах теж тече єврейська кров?
— Ні, ми з діда-прадіда українці. Але я народилася й виросла в єврейському дво­рі Арнольда (Андрія) Корецького, в будинку навпроти нинішнього кінотеатру. З дитинства знала багатьох євреїв, тож не дивно, що вони вважають мене своєю. Про цей двір можна довго розповідати. Моя покійна бабуся жила навпроти Троїцької церкви. Німці, коли зайшли в Переяслав, поселили там офіцера, а бабусю з двома дітьми (моєю мамою та її сестричкою Олею) вигнали на вулицю. Вона знайшла порожній будинок у Корецькому дворі, бо багато євреїв евакуювалися. Там я жила до другого класу…
Коли я почала працювати в музеї Шолом-Алейхема, то вступила в міське товариство єврейської культури. Тоді ним керувала широко відома в нашому місті Ціля Меєрівна Гехтман, яка померла в жовтні 2018 року. (Нині товариством керує Віктор Аронович Фальковський). Ціля Меєрівна дуже багато чому мене навчила, багато чого розповіла про євреїв Переяслава. Я дуже їй вдячна за архів, який переписувала, приходячи до неї. Тут є унікальні напрацювання. 2017 року, коли я вже була залишена в музеї провідним екскурсоводом, мене запросили в благодійний фонд Хесед Бней Азріель читати лекції. Цей Хесед фінансує Німеччина на знак компенсації за злочини проти євреїв під час Другої світової війни. І одним із проєктів був «Теплий дім». У його рамках ми, члени єврейського товариства, збиралися по п’ятницях у своїй кімнаті на фабриці художніх виробів, і я читала лекції про Шолом-Алейхема, про єврейський Переяслав… Я розробила екскурсію «Шляхами Шолом-Алейхема», і коли приїжджають зацікавлені люди, їжджу з ними в бричці Андрія Черновського зі «Старої Греблі» й розповідаю про визначні об’єкти, пов’язані з цим письменником. До мене звертаються євреї з різних куточків світу, які мають переяславське коріння, і я допомагаю їм шукати згадки про свій родовід. Я й зараз проводжу їм екскурсії, а також, на прохання своєї дочки Лесі, для гостей університету. А раніше проводила багато екскурсій, звичайно, не тільки для євреїв. Зокрема, була екскурсія для військових аташе з Європи, були й інші для високих гостей. Без зайвої скромності скажу, що вважаюся гарним екскурсоводом. Знаю багато цікавинок, вмію обходити гострі кути…
— Як відреагували єврейські знайомі на Ваше звільнення?
— У музей Шолом-Алейхема перестало ходити все єврейське товариство. Доктор Дмитро Тищенко з Франкфурта, про якого я вже згадувала, написав Олексію Лукашевичу листа на мою підтримку, проте наш Генеральний директор йому не відповів. Звертався до керівництва НІЕЗ і редактор газети «Єврейські вісті» Семен Бельман. І теж безрезультатно.

«МОЯ РОБОТА – «ЦЕ БУЛА ПРОСТО ПІСНЯ», – з сумом згадує ветеран музейної справи Ірина КУЧЕРЕНКО

— Ви знайомі з багатьма відомими людьми, їздите на єврейські конгреси, маєте відзнаки…
— Так, можу похвалитися знайомством із Олександром Авра­мовичем Деко, який народився 1923 року в Яготині, а з 2004 року проживав в Ізраїлі. Він був головою Спілки українських письменників в Ізраїлі, видавцем і головним редактором ізраїльського журналу «Соборність» українською мовою. Я в цьому журналі друкувалася. Олександр Аврамович приїжджав у Переяслав разом зі співзасновником ГО «Вікімедіа Україна» Юрієм Перо­ганичем. Так я з ними й познайомилася. За статтю «Шолом-Алей­хем і Шевченко», надруковану в журналі «Со­борність», 2015 року я отримала міжнародну літературну премію ім. Івана Кошелівця. Олександр Деко помер 2016 року. Йому було 89… Щодо конгресів, то в березні минулого року я брала участь у Всеукраїнському єврейському конгресі. Там я зустрічалася з редактором газети «Єврейські вісті» Семеном Бельманом. Він привозив до нас на екскурсію людей, батьки яких загинули в нацистських гетто. Ще мене запрошували на конференцію по розвитку мови ідиш, але нинішнє керівництво музею мене не відпускало. Шукаючи нову інформацію про Шолом-Алейхема, я бувала і в американському посольстві, мені там подарували фільм «Шолом-Алейхем: Сміх у темряві». Я списувалася з режисером цього фільму Джозефом Дорманом. Над­звичайно цікавий фільм з унікальними світлинами та невідомими фактами з життя цього письменника.
— Єврейське товариство кімнатою на фабриці художніх виробів користується безкоштовно?
— З 2007 по 2017-й з нас плати не брали. А тепер ми платимо за оренду, яка на івриті називається цдака. Між іншим, будівля фабрики художніх виробів була побудована в 1908-10 роках. У ній розміщувалася центральна синагога Переяслава. Навпроти неї, біля нинішнього РБК була ще одна, маленька синагога. А взагалі в нашому місті було 13 синагог. На кінець ХІХ ст. в Переяславі 50% населення були євреї. Я маю мапу смуги осілості євреїв із центром у Переяславі. Наприклад, Умань – то інший центр, Бердичів – ще один центр… Бо в царській Росії євреям дозволялося жити в маленьких містечках, але не в селах, щоб вони не мали землі. Вони могли бути лише лікарями, купцями, кравцями, тобто займатися лише тим, що дозволяла московська влада.
— Ви знаєте, що будівлю колишньої синагоги її нинішні власники збираються продати?
— Знаємо… Все переяславське єврейське товариство шоковане цією звісткою. Але, на жаль, нинішні члени цього товариства – вже літні люди. Молодь пороз’їжджалася по роботах. Немає кому відстоювати цю будівлю. Міській владі вона теж не потрібна…

— Ви опублікували у Фейсбуку надзвичайно цікаву розповідь про будівлю Бейлісів по вул. Магдебурзького права…
— Побудована вона була 1903 року Барухом Бейлісом. У цій крамниці можна було купити гас, гасові лампи, хліб, який пекла дружина Баруха Голда, цукерки та солодощі. Це був перший магазин, де в Переяславі почали продавати такий тодішній де­фіцит, як сірники. У двадцятих роках цей магазин купив українець Іван Федорович Зозуленко. Тож у народі його й називали магазином Зозулі. Ця історія мала продовження. Я зв’язалася з онукою того Зозуленка – Юлією. Вона живе в Києві, має 72 роки. Її правнучка Наталія Литвишко має зі мною зустрітися, я хочу передати Юлії поетичну збірку моєї мами. Як виявилося, ми ще й рідня. Свекор цієї Наталі – Іван Литвишко – наш родич, бо по маминій мамі ми Литвишки.
— Як Ви почуваєтеся на пенсії?
— Я вже майже півтора року на відпочинку. У мене й досі велика депресія від того, що так зі мною вчинили. Моя робота – «це була просто пісня. Просто пісня, і більше нічого. Прозвучала її найніжніша, найтонша струна. Тільки зірка упала з вечірнього неба, нічного, та у темнім гаю обізвалась далека луна. Це була просто пісня… Пісня смутку, любові та літа. Пахли скошені трави, дозрівала малина рясна. Вірите – я не знала, що буде мені так боліти. Це була просто пісня, і от – обірвалась вона».
— Гарно… Відчуваються мамині гени.
— Я писала вірші здавна. Здебільшого для своєї душі. Не видавалася ніде. Читала деяким колегам, коли працювала. Викидала в Інтернет, але вони чомусь не подобалися Олексію Михайловичу Лукашевичу.
— Скажіть кілька слів про свою сім’ю.
— Зі своїм другим чоловіком, Володимиром Вікторовичем Кучеренком, ми побралися 2000 року. Він учасник бойових дій в Афганістані, свого часу працював у нашому ПТУ. Від першого шлюбу маю двох дочок: Надія Богданівна Лисенко працює в Києві в рекламному агентстві, а Леся Богданівна Скляренко – в нашому виші, кандидат філологічних наук. Надя має дочку Лізу, а Леся – сина Сашу. Тож у мене двоє онуків.
— Якби в НІЕЗ змінилося керівництво, чи повернулися б Ви на роботу?
— З задоволенням повернулася б, щоб використовувати свою енергію, свої знання, здобутки та зв’язки на благо міста та громади.
— Які загальноміські проблеми Вас хвилюють?
— Ви бачили, в якому стані будинок, де народився Шолом-Алейхем? Це ж центральна вулиця міста! Чому немає ніякої реакції ні від директора НІЕЗ, ні від мера? І взагалі, наше місто справляє враження якогось занедбаного та розкуроченого: з одного боку тротуари-вишиванки, а з другого – купи землі. За дороги я взагалі мовчу. На мою вулицю Генерала Іваневського таксисти не хочуть приїжджати. А ТЕС? Люди пошуміли-пошуміли, та так і затихло все. Як казав Василь Симоненко, дуже страшно, коли необмежена влада знаходиться в руках обмеженої людини.
— Які Ваші побажання переяславцям?
— Гарного мера. Люди старшого віку згадують Григорія Сокура. У всіх мерів були помилки, негатив, але за Григорія Романовича в місті був порядок. Він швидко вчився керувати і вболівав за Переяслав.

Бесіду вів Олександр МАТВІЄНКО