Loading...

Доктор економіки Віталій Скоцик: «За п’ять років Україна стане іншою»

На цю зустріч сподівалася давно: відтоді, як дізналася, що відомий у Європі економіст і топ-менеджер із комплексним баченням розвитку країни Віталій Скоцик — наш земляк. Тож коли він навідався на малу батьківщину, в рідне село Симонів Гощанського району, скористалася нагодою поспілкуватися.

Доктор економіки Віталій Скоцик. Фото з сайту glavcom.ua

— Віталію Євстафійовичу, земля, в якій закопана пуповина, притягує?

— Наче потужний магніт! Тут і натхнення, й добра ностальгія, звідси йдуть невидимі імпульси, які додають бажання жити. Тут на мене чекають однокласники й друзі. А ще — своєрідне дітище, господарство «Агат».

— Ви ще й працюєте на землі?

— Працюють члени моєї родини, друзі та знайомі — всього 30 людей. Вони обробляють уже півтори тисячі гектарів землі. Боляче було, коли приїжджав і бачив в очах розпач і відчай: роботи немає, хлопці спивалися, кількох ми навіть поховали. На одвічне питання «Що робити?», яке щоразу бачив у їхніх очах, відповів: «Беріть в оренду землю й господарюйте».

Тоді симонівську землю обробляв великий агрохолдинг і витискав із неї все, що тільки можна. Ще й людей труїли пестицидами. Пішли наші хлопці по людях, переконали, що землю шануватимуть і з рідних місць нікуди не поїдуть. Так назбирали для оренди 200 гектарів.

Тоді я допоміг їм придбати техніку, і справа пішла. Люди ж бачать, що це не ті, хто прийшов заради надприбутків, а земляки, які дбають про дітей та онуків, бо їм теж ой як згодиться ця земля. Радію разом із друзями, що пшениці в «Агаті» збирають по 92 центнери на круг, кукурудзи — по 110.

— Продовольство невпинно дорожчає і, кажуть експерти, дорожчатиме далі: як тут вижити?

— Це світова тенденція і водночас шанс для України. Бо ми аграрна держава й нагодувати можемо півсвіту. Специфіка України в тому, що в нас 14,8 мільйона людей живуть у селі, питома вага аграрного виробництва — 41%, а кожен другий долар валютної виручки держава отримує від експорту продукції села.

Українська економіка на кінець минулого року скотилася вже зовсім донизу. А в 1990-му, нагадаю, ми мали друге місце в Європі після об’єднаної Німеччини. Уявляєте, скільки років нам потрібно, щоб відновити потенціал, якщо, з дозволу сказати, розвиватимемося приблизно так, як нині, тобто тупцюватимемо на місці?!

— А що пропонуєте?

— Нам треба мудро розпорядитися головним національним багатством — землею. В Україні вже вкрали все, що могли. Залишився цей єдиний ресурс, який не належить виключно нашому поколінню, — ми отримали його від батьків і дідів. А знизили родючість землі за останні 10 років до 15%! До того ж із часу незалежності земля в Україні стала, на превеликий жаль, політичним інструментом, як і релігія чи мова.

І на цьому тлі хочуть запровадити ринок землі. Скажіть: той, хто на ній працює, зможе землю придбати? 96% не зможуть. Тому це буде, по суті, дикий ринок, а цього не можна допустити.

По-перше, земельний кадастр у нас наповнений лише на 31%, по-друге, не проведено якісної оцінки землі, по-третє, немає земельного банку. Коли ми вирішимо ці питання, тоді я, звісно, за завершення земельної реформи як основи національної економіки.

До слова, всі країни Євросоюзу робили подібні реформи за 7—8 років. Оскільки ж українці значно голодніші на успіх, вважаю, що ми цілком можемо провести її за 3—5. Але треба посилено працювати над означеними питаннями, ухвалювати пакет законів, а не заговорювати тему. Селяни нагадали про це парламентаріям 7 червня, коли привезли під Верховну Раду три мільйони підписів проти запровадження ринку землі вже сьогодні.

— До речі, як вважаєте, аграрне майбутнє України — за холдингами чи фермерами?

— Усі форми організації господарювання на землі мають право на життя. Не думаю, що нам варто копіювати французький тип господарювання із середньостатистичними 50 гектарами, польський із 250 чи аргентинський із 1000. Є фермери, які на чотирьох гектарах мають, скажімо, в овочівництві такий результат, якого нема в тих, хто обробляє 400 тисяч. Тому і фермер, який вирощує 30 гектарів малини, й холдинг, що займається великотоварним виробництвом кукурудзи, — це добре.

На Рівненщині традиційне фермерство, тут сильна обласна асоціація фермерів і приватних землевласників, яку очолює мій земляк із промовистим прізвищем Дмитро Українець. Як на мене, найбільш притаманна форма хліборобства для України — це півтори-дві тисячі гектарів, тобто одне-два села.

Нині реалії такі: 12,5 мільйона українців заробляють на хліб і до хліба за кордоном. А це діти без батьків, зруйновані сім’ї. Тому для нас вкрай важливо, по-перше, зберегти кожне робоче місце, по-друге, дати людям високі зарплати, тобто повернути мотивацію до праці на землі.

— Мотивація важлива в будь-якій справі.

— Можу підтвердити це власним життєвим прикладом. Моя мама була сільською вчителькою, батько працював на фермі. Я дуже любив коней, ріс на стайні й мріяв вступити до сільськогосподарської академії, щоб повернутися в рідне село і вирости до голови колгоспу. Тож став студентом академії.

А в 1990 році оголосили конкурс серед студентів на навчання в університетах США — потрапити туди мали 16 щасливчиків з усієї України. З’ясувалося, що на кожне місце претендує 72 особи, переважно діти з київських родин, які змалку вчили англійську з репетиторами. До фінального добору залишалося рівно три місяці. Я буквально вгризався в англійську вдень і вночі: на молочній фермі, де проходив практику, всі стіни були обліплені написами англійською. І таки потрапив до числа тих 16. Жив у сім’ї Нелі та Богдана Легманів, які й фінансували моє перебування й навчання в одному з найкращих університетів світу Пурдью.

— Як сприймала українська діаспора перші кроки незалежної України?

— Це було неймовірне піднесення: першу річницю Незалежності України я зустрічав у Чикаго, де 40 тисяч українців. У величезній залі — представники трьох хвиль еміграції, три з половиною тисячі людей, які втратили частину родин. Гімн України вони співали крізь сльози. І це був значний імпульс для мене щось робити.

Американці пропонували залишитися працювати над дисертацією. Але я вирішив, що повинен нести здобуті знання та нове світобачення додому. На прощання мери двох міст — Вест Лафаєта і Лафаєта — зробили мені приємний сюрприз: присвоїли звання почесного громадянина. Я розгубився: що, кажу, 20-річний студент такого видатного зробив? «А ти ж щонеділі в CNN розповідав про Україну!» — відповіли вони. До речі, ті розповіді тоді друкувала рідна гощанська районна газета, редакції якої я щиро вдячний.

— А вдома вдалося щось змінити?

— В Україні одружився, захистив кандидатську й докторську дисертації, завершую другу докторську на тему управління національною економікою. Економіка з грецької означає «управління домашнім господарством». Отже, якщо ти добрий господар удома, на власній фірмі, в корпорації, то можеш екстраполювати цей досвід на всю державу.

Мій перший управлінський досвід був таким. У 1996 році повіз до Великої Британії групу студентів на виробничу практику. Перед тим компанія, яка найняла українців, ретельно порахувала продуктивність праці британців і встановила розцінки за головку салату. Їхні менеджери вирішили, що платитимуть нашим хлопцям саме за кількість зібраних головок. А наші, недовго думаючи, підвищили продуктивність праці у… 41 раз! Працювали наче комбайни! І за сезон заробітків кожен придбав трикімнатну квартиру в Києві й умеблював її! Отоді мене визнали кращим іноземним менеджером Британії.

Пізніше запросили вивести з прориву знову-таки британську компанію, яка в 2009 році була дуже близька до банкрутства. Перше, що я зробив, — звільнив з роботи 56 іноземних менеджерів, які проїдали 17,5 мільйона доларів на рік. А тоді приїхав на засідання ради директорів (вони всі були британці) й кажу: «У мене є 56 українців, які їх замінять». Щоправда, мав тоді лише 30 кандидатур. Але швидко знайшов українців з фаховою освітою, які мали по 26—30 років, і дав їм гідну зарплату: в 2010 році це було близько 100 тисяч доларів за рік.

І сталося диво: зі 100 мільйонів доларів збитків за рік компанія вийшла на мільйон чистого прибутку. Лондонська біржа стояла на вухах: як це вдалося? А відповідь проста: найкращі працівники в світі — українці. Їм потрібно забезпечити лише гідність, повагу й достойну оплату. Ось так, через 13 років після визнання в Британії, я став Людиною року і кращим менеджером в Україні 2009-го.

— Яка у вас родина?

— Моя дружина з Ковельського району сусідньої з Рівненщиною Волині, у нас троє дітей — дві доньки й син. Їм 18, 12 і 7 років. Шкода, що мало часу проводжу з ними. Позавчора повернувся з Вашингтона і одразу на далекі українські села, перед тим із Брюсселя — і знову в нашу глибинку. Комфортно почуваюся на півдні й півночі, на сході й заході України. Бачу потенціал, суспільний запит, який має перерости в незворотні зміни. І даю Україні п’ять років на те, що зробили наші хлопці в Британії 1996-го.

Упевнений: за цей час наша країна буде іншою. Пишаюся, що моїм життєвим учителем був світлої пам’яті Іван Плющ, з яким мене поєднує 15 років інтенсивного спілкування. Коли він подарував мені свою книжку «Хто ми і куди йдемо?», я її обписав запитаннями, на які теж шукав відповіді.

Пізніше написав книжку «Як нам жити в епоху змін». Торік вона вийшла накладом 5 тисяч примірників, у березні цього року перевидали — ще 10 тисяч, а тепер є потреба в третьому перевиданні з накладом 25 тисяч.

Звідси висновок: великий суспільний запит на зміни в українців є, потенціал теж. Треба лише спрямувати його у правильне русло, зробивши ставку на аграрне виробництво.

Інна ОМЕЛЯНЧУК, 
«Урядовий кур’єр» 

https://ukurier.gov.ua/uk/articles/doktor-ekonomiki-vitalij-skocik-za-pyat-rokiv-ukra/

Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *