Loading...

Троянські клячі і кобили української політики

Головна проблема в незрілості соціуму. Буйна уява народних мас здатна продукувати лише фейки і фейкових вождів. Особливо, якщо вони в камуфляжі

Ми живемо в дивовижній країні, де ще водяться неціловані дівчата, нелякані аферисти і високопоставлені пройдисвіти. У мене складається враження, що ми вже ніколи не перестанемо бути молодою нацією. Така, знаєте, вічна молодість із прогресуючим інфантилізмом. Молодості притаманні необдумані вчинки і схильність підпадати під вплив фейкових персонажів, витканих з повітря й туману.

Таким є Трамп для американців, чия молодість теж ніколи не закінчиться, бо не закінчиться еміграція безлічі народів на американський континент, а відтак консолідація нації завжди буде в нестримному русі.

Здавалося б, після Майдану, а тим більше під час війни українці (в багатонаціональному розумінні цього поняття) мали би зненавидіти свого ворога до глибини душі – раз і безповоротно. Аж ні. Є частина населення, яке все ще ставиться до Росії з симпатією. Відрадно, що їх все ж таки менше, аніж було до війни, а однак продовжувати вважати братами своїх же таки убивць – це вже не інфантилізм, а мазохізм.

Коли я на початку 2000-них став писати політичні блоги для окремих сайтів, де висловлював думку, що нема у нас більшого і лютішого ворога за Росію, мене просили згладити такі висловлювання на тій підставі, що «у нас же ж (себто в редакції сайту) і росіяни працюють».

Ще за Януковича я звертав увагу на те, що росіяни захопили у нас владу, бо ж і прем’єром, і міністром оборони, і головним есбеушником стали вихідці з Росії. Мене переконували, що тут нічого страшного нема, все це щирі українські патріоти і кваліфіковані фахівці. У їхньому «патріотизмі» ми нарешті переконалися.

Росія засилала нам своїх троянських коней від перших років Незалежності. Стара кагебістьска, а потім ефесбешна агентура влазила в усі діри, проникала у патріотичні структури і, зокрема, в Рух. До Чорновола було приставлено кілька таких креатур. Використовувались усі ці удовенки, костенки, бойки, лавриновичі, лелики-лєвіки та інші. Усі вони мали своє завдання і впоралися з ним без проблем. Проблеми були у Чорновола, який не вірив жодним аргументам.

Ланцюжок троянських коників та кобилок тягнеться до нашого часу. Ми й досі не можемо розпізнавати їх. Нам підсовують чергового псевдогероя, монтують над його головою зоряний німб і змушують вірити в нього.

Кілька років тому журналіст Олег Шалайський дуже мене соромив за мій наїзд на Тетяну Чорновол. Цікаво було б почути теперішню його думку про цю «героїню». На жаль, неадекватну.

Скільки часу мусило минути, щоб народ нарешті розплющив очі на Надю! Та чи весь народ? Ні, далеко не весь. І якби зараз були президентські вибори, то мали б ми й Надю, і Юлю в одному флаконі. Цікаво, що обидві не голосували за нелегітимність російської Держдуми. А разом з ними й десятки інших замаскованих агентів. Деякі навмисне були відсутні, прикриваючись якимись невідкладними справами.

У кожного такого троянського коника є свої функції. У когось законотворчі, а в когось навпаки – законоруйнівні за допомогою підступних поправок. А є й ті, у кого робота і геть не законотворча – робити картинку для російського тв.

Ні для кого не секрет, що Росія розхитує і ще буде довго розхитувати політичну ситуацію в Європі, Азії і зокрема в Україні. Буде розхитувати, доки матиме ресурси, і доки житимуть невтомні карлики.

Третій Майдан – це якраз те, чого Росія добивається. Це в її планах, як і в планах опозиційного блоку й особисто тов. Медведчука. На сайті, який належить йому й називається «Український вибір», безліч свідчень того, якою бачать Україну кремлівські прихвосні. Одних цих публікацій цілком достатньо для того, аби притягнути авторів і власників сайту до відповідальності. Але ж відомо: кагебіст кагебістові ока не видзьобає.

Ненависть до діючого президента час від часу дає про себе знати різними проплаченими акціями, як от махання смолоскипами і прапорами у Львові біля магазину «Рошен». Марґінальні нацики, які не спроможні більше ні на що, окрім таких театралізованих протестів, мабуть, і не замислюються над тим, хто і з якою метою їх використовує.

Досі у нас практично ще не виникло жодного націоналістичного руху чи націоналістичної організації, яка б не була фінансована з Москви. Усі на стабільному підсосі.

Довести це дуже просто. Досить лише замислитися, чому наші нацики не влаштовують такі самі пікети зі смолоскипами і масками на адресу олігархів та Медведчука. Чому їхні акції проти опоблоку такі виховано-ввічливі, без агресії і обмежуються скромними наліпками. А де порив? Де зіґи і вигуки запальні?

Проти русифікації теж наші нацпатріоти не протестують. Тут чомусь мусить братися до діла творча інтелігенція. Згадаймо більш, ніж скромні, пікети проти мовного закону Ківалова-Калєснічєнка.

Та, зрештою, згадаймо Майдан. Де були ті вишколені в підпільних таборах бійці «Тризубу», якими нас лякала ще раніше преса? Жоден не засвітився на Майдані. І жоден член Правого сектора не наклав головою. А таємничий візит Яроша до Овоча так зостався для всіх нас таємницею. Ярош був на той час ніким і звати його було ніяк. А от саме з ним чомусь забажав Овоч поспілкуватися.

І нема жодного кадру, де б ми побачили «легендарного» сотника, як і його бойової сотні. А де були афганці? Чому гинули вчителі, студенти, селяни?

Яким чином «легендарний» сотник вирвався з полону? Його не змогли ідентифікувати? У вік інтернету? А на запитання про його побратимів з Майдану колишній весільний фотограф не зміг назвати нікого.

Є ще один лакмус, за яким можна визначити приналежність псевдонациків до фінансових структур. Спробувати написати щось негативне про ту чи іншу націоналістичну організацію і розмістити на сайті, який належить олігархам.

Я не можу сказати, що в захопленні від президента, але з жахом можна уявити собі нові вибори. Є ряд відомих депутатів (та й не конче депутатів), які увесь час мужньо борються з Порошенком, викривають його зради, звинувачують у продажності Кремлю і т д. Якийсь час минає, і їхній крик душі застаріває, бо вийшло не так, як вони накамлали, а вийшло цілком добре.

Але вони замість того, аби вибачитися перед своїми читачами за те, що надто поквапилися обкидати лайном, переходять на новий виток. Знову вихапують якусь новину і починають її жувати, здобривши їддю. За кілька днів і ця новина протухла і здохла. Ну, нічого. Новин багато, можна продовжувати плідну роботу. Але ця плідна робота, на жаль, тільки цим і обмежується, бо законотворча діяльність цих дупотатів туманна і мутна. Вони більше нічим не займаються, окрім пиляння тої самої гілляки, на якій ми усі сидимо.

Коли ж отак делікатно в коментарях поцікавишся у одного-другого: а хто, як не шакаладний заєц? У вас є альтернатива?

Є! Уявляєте? Є!

І звучать прізвища, які або вам нічого не говорять, або прізвища людей цілком порядних, відомих, може, навіть харизматичних. Але є одне АЛЕ. За них не проголосує не те, що 40-50%, а й 10%. Вони просто пролетять, як фанера над Межигір’ям, давши змогу вирватися вперед троянським кобилкам.

І ми вже це проходили. Коли перли на посаду президента усі демократичні світила водночас, а вигравали кравчуки і кучми. І зараз так само буде, не сумнівайтеся. Незадоволених у нас достатньо, аби щось валити. Будівників тільки бракує.

А головна проблема в незрілості соціуму. Буйна уява народних мас здатна продукувати лише фейки і фейкових вождів. Особливо, якщо вони в камуфляжі.

Юрій Винничук, український письменник

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *