Loading...

Проросійська суть «проєвропейського» олігарха

Прийнято вважати, що в п’ятницю 13-го проявляється нечиста сила. На «Українській правді» олігарх Пінчук проявився зі статтею, щоб спростувати (чи як він пише, роз’яснити) капітулянтські тези його попередньої писанини для американської WSJ.

Мовляв, американці «вирвали з контексту», «скоротили» – коротше, «ви мене не так зрозуміли». Два тижні олігарха Віктора все влаштовувало, аж ось – «прокинувся». І ні, він не до першоджерела пише свої «роз’яснення», а до давно знайомого українського видання. Щось змінилось в його позиції? Аж ніяк. Просто змушений через хвилю обурення «щось» пояснювати не лише «білим людям» у Вашингтоні, а й «бидлу» в Україні.

Можна ким завгодно вважати Пінчука, але він точно не блогер і не дурень – його писанина має цілком конкретні цілі та аудиторію. Стаття в WSJ адресована не нам, а «нашим партнерам на Заході», це визнає сам Пінчук. А якщо бути точнішим, суто американцям.

Ми протестуємо, коли є побоювання, що долю України вирішуватимуть Західні лідери без участі самої України, а тут власник великої частки економіки, медіа, політиків – навіть не думає звертатись до українського суспільства – він напряму пропонує свою «капітулянську» позицію американцям . Якщо в час війни в кожній країні є категорія зрадників-колаборантів, то Пінчук – саме той типаж. Так, через 2 тижні, під тиском громадської думки, йому довелось пояснювати українському читачу – але що це змінює в особі олігарха?

Віктор Пінчук, попри всю свою показову «проєвропейськість», був і залишається бізнесменом старої, олігархічної, формації. Так, він відбілює своє ім’я, вкладаючи кошти в родину Клінтонів, європейські форуми, мистецькі проекти… Але в той же час він був і залишається переговорником для пострадянського олігархату (як українського, так і російського). Без національної гідності, лише з бізнес-інтересами. Пінчук – місток між можновладцями пострадянського простору та Заходом.

Хіба для когось є секретом, що на Заході є сильне бажання «залагодити конфлікт» з Росією за будь-яку ціну? Так, як це було зроблено з Грузією правим популістом Саркозі в 2008 році, з мовчазної згоди Європи? Чи залишиться Україна в її нинішньому вигляді, чи перетвориться на Боснію та Герцеговину, чи зникнуть з її мапи дві області, а чи відділиться весь Південний Схід – для Заходу по великому рахунку, не має принципового значення.

І весь світ змовчав би й цього разу, якби не Майдан і не кров наших добровольців на фронті, якби не шалений підйом української нації в боротьбі проти окупанта. Єдиним чинником міжнародної дипломатії стало українське військо.

Якби «хтось» гарантував стабільність, не ставив перед «незручним» вибором, не вимагав заради ефемерних «принципів» потерпати від санкцій, одним словом, не створював незручностей, – це був би для Заходу найкращий варіант, за який не шкода й великих грошей, як у випадку з Туреччиною за сирійських біженців. І за цей варіант збоку Заходу на Україну чинився й чиниться тиск, підживлюваний Росією. Ресурсами й агентами держави-терориста формується уявлення про Україну як про «failed state», ведеться підривна робота всередині держави, інспірується політична криза, що підсилюється «корисними ідіотами» всередині країни.

Через нібито прозахідних політиків і медіа, у нас, і у світі формується хибне уявлення, що головне й непоборне зло України ховається всередині країни – корупція, владна верхівка, відсутність «реформ». А зовсім не агресія Москви. Ось таким примітивним, але дієвим способом, виконуються два важливі завдання:

1)      Відвертається увага від держави-терориста, відсовується «в бік» факт війни в центрі Європи;

2)      Показується «неспроможність» української держави.

Обидва завдання вигідні і Росії, і Заходу. Першій – щоб виправдати свою агресію (вони не окупанти, а «миротворці», що лише «забезпечили порядок» там, де «неспроможна» Україна «не змогла». Другому – щоб хоч якось виправдати млявість і непринциповість реагування на пряме порушення всіх міжнародних норм.

Це чудово розуміє і наша патріотична громадськість, і керівництво держави. І те, що «в хід» пішли такі «важковаговики», як олігарх Пінчук, свідчить з одного боку, про агонію москалів, а з іншого – про ворожу для Держави природу будь-якого олігархату, пов’язаного з російським бізнесом.

Свій фактичний колабораціонізм можна прикрити «адекватністю», «прагматичністю», іншою «раціональною» термінологією. Але тоді треба визнати «неадекватними» і «непрагматичними» всіх, хто пішов добровольцями на цю війну.

Я не сумніваюсь в тому, що якби російський план «Новоросії» був би успішним, стаття Пінчука вийшла б в якомусь «Московском Комсомольце». Я радий, що олігарх, який так довго морочив голову своєю удаваною «прозахідною прогресивністю», нарешті так запопадливо відкрився. В цій боротьбі відкриється ще не один «гнійник» і не одна «консерва». З прізвищем «Пінчук» або іншим. Чим далі, тим важчими будуть ці удари: на фронті, в економіці, політиці, в інформаційній та дипломатичній сфері. Але переможе той, хто вистоїть.

Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *