Loading...

«Вугільна галузь стала жертвою олігархічної приватизації» – Олег Савицький

Нещодавно вийшов друком звіт «Справжня ціна вугілля на Донбасі: погляд крізь призму прав людини». Презентації книжки у Києві, Краматорську, Торецьку та Сєвєродонецьку супроводжувалися дискусіями з приводу подальших дій щодо вуглевидобутку. З цієї нагоди Радіо “Свобода” вирішили поговорити з Олегом Савицьким, співавтором звіту, незалежним експертом з кліматичної та енергетичної політики

– Скажіть, як вплинули невдалі реформи на стан вугільної галузі на Донбасі?

– Вугілля – це вичерпний ресурс, використання якого принципово пов’язане зі значною шкодою для довкілля. Вугільний сектор залишився нереформований фактично з радянських часів. За вирішення цієї проблеми треба було братися ще 1976 року, коли відбувся пік вуглевидобутку. Оскільки на Донбасі шахти глибокі, з часом значно збільшився обсяг шахтних вод, які доводиться відкачувати. А це величезні обсяги і відповідні витрати електроенергії, які потім формують вартість вугілля. Ефективність видобутку падала все більше і більше, і вугілля Донбасу стало занадто дорогим.

– При цьому на державних шахтах не відбулося модернізації обладнання?

– Так. А найкращі шахти, з найбільш сучасними технологіями, і з найбільшими запасами, приватизував ДТЕК ще в 2000-х.

Вугільна галузь стала жертвою олігархічної приватизації. Замість цілісного реформування галузі, те, що можна було відкусити, відкусили, а те, що залишилося – нині просто як пухлина.

– Що трапилося з галуззю після піку вуглевидобутку?

– У 1990-х, коли видобуток впав майже вдвічі, шахти почали масово закривати, і потрібно було переходити до чогось іншого. Із цим також пов’язане зростання злочинності на початку 1990-х, коли велика кількість шахтарів втратила роботу.

Легальних засобів до існування не було. На цьому ґрунті виріс сектор нелегального видобутку, адже люди просто почали заробляти тим, чим могли.

– Чи можна стверджувати, що цей чинник соціальної дестабілізації фактично став тригером війни?

– Так воно й відбулося. Шахтарі, які втратили роботу в кінці 1990-х – на початку 2000-х, залишили сам на сам із бідністю. Весь регіон, окрім хіба що великих міст, став депресивним. Люди або виїжджали кудись працювати за кордон, або були безробітними, або займалися якимось нелегальним бізнесом.

– А чи вугілля як ресурс не було однією з причин для збройного конфлікту?

– Вугілля, нафта і газ – це стовпи економіки ХХ століття. Це величезні ресурсні і фінансові потоки. Звісно, коли СРСР розпався, почалася боротьба за їх захоплення. І, зрештою, колишні працівники КДБ змогли підім’яти під себе в кінці 1990-х…

Путін – це тільки спікер від імені цілої мережі людей, які змогли вуглеводневу економіку зав’язати на себе.

Якщо дивитися більш широко, то й інші війни Росії також спровоковані боротьбою за енергоресурси. У Чечні – за нафтові родовища, в Абхазії – за легкодоступні поклади вугілля. В цілому ці війни були запрограмовані розпадом СРСР та кримінально-олігархічним переродженням колишніх республік.

– Чим загрожує безконтрольне закриття шахт по обидва боки лінії розмежування?

– Коли процес неконтрольований, то заражаються горизонти ґрунтових вод, з яких, наприклад, береться вода для побутового водопостачання. Коли шахти затоплюються, також відбувається зрушення в породі через гідродинамічні процеси. Вода – як мастило, вона фактично змінює властивості порід у надрах, що може підсилювати руйнівну дію землетрусів. Проте найбільш гостра загроза – це підтоплення об’єктів інфраструктури. Наприклад, якщо підтоплюється старий водогін, який має пробоїни, то в питну воду звідти потрапляють забрудники. Це може призвести до трагічних наслідків, як у Суходільську, де 2003 року підтоплення водогону спровокувало епідемію гепатиту.

– Як на й без того непросту ситуацію вплинула війна?

– Війна спричинила остаточний занепад галузі. Багато шахт на неконтрольованих територіях були затоплені, будь-які екологічні заходи – проекти рекультивації териконів чи очистки шахтних вод, які й до війни проходили мляво і з корупційною складовою, – після початку війни фактично припинилися. Сектор поринув у хаотичний розпад. На жаль, даних про зміни в навколишньому середовищі тимчасово окупованих територій немає, тому що ніхто не проводив дослідження з об’єктивних причин. Це питання, яке вимагає уваги, в тому числі міжнародних організацій.

– Чи впливає на довкілля незаконний видобуток вугілля з копанок на тимчасово окупованій території?

– Якщо взяти до уваги нинішні масштаби – то це має нищівний вплив у плані порушення ґрунтового покрову. І під’їзні шляхи до цих копанок, і самі копанки використовують нетривалий час, а потім поряд копають ще одну і так далі. Значні території зазнають руйнації. Якщо це поле – воно стає забрудненою територією, непридатною для сільського господарства чи лісництва.

– Які є шляхи, щоб зменшити забруднення води, повітря, ґрунтів – та в ідеалі зупинити?

– Якщо подивитися статистику імпорту вугілля за перший квартал цього року, то 90% постачання – це з Росії. Тепер, коли діє блокада тимчасово окупованих територій, ми фактично закуповуємо те саме вугілля, але вже в Росії.

Україна має лише один шлях виходу і з екологічної, і з політичної кризи – це будувати енергонезалежність, зменшувати залежність від викопного палива, від постачання енергоресурсів, значну частину яких контролює Росія.

– А як Ви бачите цей процес?

– Це процес тривалий, який потребує зміни державної політики. В енергетиці досі панує радянська парадигма, яка не має нічого спільного зі сталим розвитком. Складність в тому, що це має бути низовий рух спрямований на підвищення енергоефективності, це місцеві ініціативи, починаючи від ОСББ, об’єднань, кооперативів…

Україні потрібно розвивати енергетику демократично. Щоб нова інфраструктура будувалася не в інтересах окремих фінансово-промислових груп або олігархів, а в інтересах людей. Щоб це відбувалося, це мають рухати самі люди.

Ідея створення індустріальних парків на основі старої інфраструктури, в тому числі майданчиків колишніх шахт, – чудова і цілком реальна за умов стабільності, якої немає. Ніхто не буде створювати підприємство у місті, яке можуть захопити бойовики.

– Чи можна зробити так, щоб люди на тимчасово окупованих територіях дивилися на звільнений Донбас у якійсь близькій перспективі і думали, що тут все-таки краще?

– Якщо була б послідовна стратегічна позиція держави, економічний розвиток територій, створювалися нові робочі місця і була б більш жвава діяльність, то туди б просто люди почали виїжджати, і вже сепаратистам довелося б будувати стіну. Це показав досвід тієї ж Західної Німеччини, яка довела, що її модель суспільного ладу є більш ефективною. Це призвело до падіння Берлінської стіни і колапсу комуністичного ладу в Східній Німеччині взагалі.

– Скільки часу потрібно для реструктуризації вугільної галузі?

– Можна сказати, що в середньому згортання видобутку вугілля в регіоні триває близько 60 років. Якщо подивитися на Англію, там пік видобутку відбувся в кінці 1920-х років, і у 1980-х вони практично згорнули вугільну промисловість. У Німеччині це був 1957 рік, і остання шахта закривається цього року. Тобто 60 років – від піку до остаточного згортання, це таке емпіричне спостереження. Та оскільки ми, на відміну від згаданих країн, перебуваємо в стані війни, то маємо мотивацію робити це швидше. Важливо розуміти, що вирішення проблем вугільної галузі – це питання часу і послідовної дієвої стратегії. В умовах, коли в держави стратегії немає, то це мають бути місцеві ініціативи. Хоча б на рівні районів, окремих міст, щоб не чекати цього бачення згори.

Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *