Loading...

Семен Глузман: Про українських лікарів і протоколи лікування

Уніфіковані, суворо виконувані протоколи лікування нам дуже потрібні. Але – не світові, що в житті не існують, оскільки кожна країна використовує свої протоколи

Все частіше задаю собі питання: «Навіщо ти витрачаєш залишок життя на нескінченну боротьбу з МОЗ? Якщо більшість твоїх співгромадян терпить дурість і жадібність вищих чиновників країни, чи варто тобі шукати в цьому міністерстві вогонь мудрості?» І я все частіше кажу собі: «Час зупинитися!»

На жаль, наступний день приносить нові причини не мовчати. Нестерпні, очевидні причини. Міністр Супрун видала черговий наказ: всім лікарям України перейти на «світові» стандарти лікування пацієнтів. Що ж, прекрасна мрія, але за демагогію обіцянок і в цьому випадку будуть розплачуватися українські пацієнти.

Почну з головного. Загальносвітових (краще – вселенських!) протоколів лікування не існує. Оскільки кожна країна має свої власні протоколи, тобто стандарти лікування. Інакше і бути не може. Збігаючись в стратегічних подробицях, національні протоколи відрізняються в деталях. Головне – дотримуватися принципу так званої доказової медицини.

В останні роки Україна готувала і дотримувалася власних протоколів лікування. Згоден, не завжди вдалих – і вони вимагали корекції. Основна причина недосконалості – присутність в групах підготовки протоколів погано освічених фахівців. Так, погано освічених, але таких, що мають всілякі наукові регалії, а тому – впливових. В боротьбі з невіглаством і впертістю ці недосконалі протоколи вдавалося поліпшити, коригувати. Іноді ці конфлікти всередині груп тривали більше року. Так створювалися перші в історії української охорони здоров’я уніфіковані і обов’язкові для виконання стандарти лікування для всієї території України.

Чи потрібні нам ці стандарти? Дуже потрібні. Оскільки ми ще не повністю вийшли з радянських традицій «академічних шкіл». Пояснюю. Наприклад, провідний, вельмишановний професор в Ленінграді відстоював свій погляд на походження хвороби «шизофренія», що полягав у тому, що ця хвороба – вірусного походження. І майже всі його учні щиро чи під тиском обставин зобов’язані були дотримуватися поглядів шефа. Відповідно напрацьовувалися і антивірусні методи лікування.

В цей же час інший шеф, вже московський, починав впроваджувати в життя свою власну теорію шизофренії, розширивши її до так званої пасивної шизофренії. Привела ця новація до того, що «шизофреніками» в СРСР стали десятки тисяч цілком здорових людей. Такі «школи» існували і в гастроентерології, офтальмології і т. д. і т. п. Так і в наші, вже незалежні українські часи ми мали (і – маємо сьогодні!) екзотично мислячих шефів, які ігнорують підстави і принципи доказової медицини. Один професор створював школу діагностики хвороб шлунка і кишечника за допомогою геологічної пошукової рамки, інший, не менш такий же професор, створив методику лікування психічних захворювань кольоровим склом в окулярах, третій, лише кандидат наук, використовував своїх психічно хворих пацієнтів сеансами кототерапії (по науковому – фелінотерапії).

Як бачите, уніфіковані, суворо виконувані протоколи лікування нам дуже потрібні. Але – не світові, що в житті не існують і швидше нагадують вимірювання загальнолікарняної температури.

Кращі з існуючих національні протоколи в повному обсязі використовувати не зможемо. Тому що, обіцяючи українському пацієнту лікування найдосконалішими медикаментами, пропонованими, приміром, протоколами Великої Британії і Австралії, ми просто знущаємося над цим пацієнтом. Бо ні у держави, ні у самого пацієнта немає фінансової можливості придбати ці дійсно ефективні, рятівні ліки.

Ну, а тепер уявіть собі: протокол лікування, офіційно запропонований керівництвом МОЗ, що обіцяє моєму пацієнту найсучасніші методи лікування та реабілітації, я, лікар, застосувати не можу. Оскільки ні у мене, ні у пацієнта немає таких фінансових можливостей. Хто винен? Я, лікар. І тільки я. Оскільки мені запропонували діагностувати і лікувати пацієнта максимально якісно, не давши можливості зробити це. Знаю, що незабаром один з пацієнтів подасть на мене позовну заяву в суд і виграє її! Подальше зрозуміло: буду платити (продавши свою квартиру) або сидіти у в’язниці. Відповідна стаття в нашому Кримінальному Кодексі є.

Є ще одна гірка деталь у вищезазначеному указі в. о. міністра пані Супрун. Деталь – відсутність пояснень, як рядовий лікар може скористатися мудрістю неіснуючих світових протоколів, не знаючи англійської мови? Та й із французькою, німецькою та іспанською у наших лікарів не краще.

Ну, як же тут мовчати? Як вийти з цієї постійної боротьби з лінню і некомпетентністю керівників МОЗ? Боюся, що узгоджений з мінюстом наказ підпише некомпетентний у цих медичних подробиці прем’єр-міністр.

Що тоді?

Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *