Loading...

Розмови про головне

Зараз важливо, щоб розділ української нації за політичними симпатіями не перетворився на розкол

Точних даних про те, яке населення України, де люди живуть, якої вони статі і віку, сьогодні немає. Останній перепис населення відбувся ще в 2001 році, а всі вибіркові дослідження викликають більше питань, ніж дають відповідей. За допомогою поточного обліку отримати достовірну картину не виходить ніде. Не випадково ж в Європі переписи проводяться раз в десять років, а в США, де міграція більше, — раз в п’ять років.

Тому ми маємо дуже приблизне уявлення про чисельність населення і жодного уявлення про його фактичне розміщення всередині країни. Всі оцінки обсягів і напрямів міграційних переміщень українців більшою мірою грунтуються на відчуттях: ось, мовляв, в моєму оточенні багато людей виїхало. А в моєму ніхто не поїхав, і що з цього? Все залежить від того, з ким ви спілкуєтеся.

А ось про агресивну гуманітарну політику сусідніх країн нам варто потурбуватися.Звичайно, нам не звикати до трудової міграції українців за межі країни, Україна протягом століть була периферією потужних імперських утворень — Росії, Австро-Угорщини, Польщі, СРСР. А зараз естафету підхопили наші європейські сусіди.

У зв’язку з довготривалим збереженням народжуваності на дуже низькому рівні там спостерігається високий рівень демографічного старіння. До того ж у зв’язку з доступністю для чехів, поляків, словаків більш розвинених ринків праці Німеччини, Голландії, Франції багато працездатних людей з Польщі або Чехії їдуть в Західну Європу. Взагалі, масштаби міграційних переміщень в глобальному світі значно зросли: якщо раніше пікові періоди міграції в Європі охоплювали десятки тисяч осіб, то зараз — мільйони.

Для поляків очевидний вихід — залучати робочу силу з України: мова зрозуміла, ментальність схожа, спосіб життя досить близький. Першими в Україні наслідки цієї зовнішньополітичної стратегії Польщі відчули сусідні з нею області нашої країни. Ми реально відчуваємо брак медичного персоналу на заході. Не тільки медичних сестер — вже лікарів не вистачає. Ну а зараз і Центральна Україна дуже сильно залучена до цього процесу.

Найбільше повинно насторожувати те, що молодь стали вербувати на навчання. Адже абсолютно зрозуміло, що левова частка українських студентів, які навчаються в Польщі, вже не повернеться.

Економічні збитки від від’їзду широкого прошарку професіоналів для країни-донора можуть бути більш відчутними, ніж від витоку мізків. “Мізки” — це вчені, окремі інженери, письменники, поети, художники, актори. Загалом, представники творчої еліти. Вони їдуть не тільки і не стільки через економічні умови, скільки за можливістю себе реалізувати. Тому що еліта в будь-якій країні на шматок хліба з маслом собі заробляє. Скажімо, від того, що [російський письменник Володимир] Набоков поїхав в США, світова література, власне кажучи, нічого не втратила. Так само як і літакобудування через переїзду до США Ігоря Сікорського.

Якщо зараз трапиться Новий Майдан, він буде спочатку жорстким і кривавимІнтелектуальні брили інтернаціональні: вони не належать якійсь окремій країні. А ось широкий прошарок професіоналів — це суттєва втрата для економіки. І в Україні зараз маса проблем з цим. Наприклад, будує західний інвестор в Україні завод, в тому числі під особисті гарантії президента, а робочих знайти не може. По-перше, тому що зарплата пропонується нижче, ніж в тій же Польщі, а по-друге, тому що кадрів уже немає, поїхали.

Ось поляки уздовж кордону зі свого боку в 30-кілометровій “безвізовій” зоні з Україною будують підприємства. Людей вранці забирають автобуси, ввечері привозять назад.

Що з цим робити? Рецепт банальний до неможливості — підвищувати рівень життя українців.

Ми не скотилися в бідність, але дуже сильно погіршилися позиції так званого середнього класу. Його у нас завжди було мало, 14-15% проти 60-70% в економічно розвинених країнах. Але зараз немає і цього. Середній клас сплачує максимальну ціну за економічні реформи, він не отримує субсидій, сплачує всі ці гігантські суми за газ, воду, електрику. При цьому бізнес, навіть якщо має відповідні можливості, не поспішає підвищувати зарплати.

Ми дійсно їмо багато. І режим харчування, якщо вірити офіційним даним, не особливо змінюється. Скажімо, в 2005 році середній українець за місяць з’їдав 3,7 кг м’яса, включаючи сосиски і ковбаси, а в 2015-му — 4,1 кг; молочних продуктів -—13,4 кг і в 2005-му, і в 2015 році; яєць — 21 і 19 шт., фруктів, ягід, горіхів і баштанних — 4,1 кг і 4,2 кг. Але це, звичайно, значно менше, ніж їдять в Німеччині або Польщі. Наприклад, м’яса німці з’їдають по 7,3 кг, а поляки — по 5,8 кг на місяць, молока і молочних продуктів — 36,3 і 25,2 кг відповідно.

Цікаво, що в Україні порівняно забезпечені верстви споживають більше, ніж бідні, не тільки м’яса, риби, фруктів, а й картоплі, і хліба. Це реакція на абсолютно фантастичну інфляцію середини 1990-х, коли, отримуючи зарплату, потрібно було встигнути добігти до магазину, щоб ефективно її витратити.

Всі ці розмови, мовляв, “давайте скасуємо солідарну пенсійну систему, вона своє віджила”, це взагалі заклики до повернення в Середньовіччя. Що значить “віджила”? Люди працювали. Вони платили податки, внески до Пенсійного фонду, вони заробили собі на більш-менш забезпечену старість. Нинішнє покоління працюючих за рахунок цих податків здобувало освіту, їздило в піонерські табори, воно просто зобов’язане віддавати людям похилого віку борги. Саме в такому договорі поколінь і полягає сенс солідарної системи. А теза “нехай діти їх годують”, по суті, передбачає повернення від громадських зв’язків до внутрішньородинних. Це абсолютно не відповідає світопорядку ХХI століття.

Я категорично проти підвищення пенсійного віку, хоча свого часу була прихильницею його збільшення для жінок. Але тоді це було виправдано — середня тривалість життя жінок після досягнення 55 років становила 26 років. Зараз після досягнення 60 років жінки в середньому мають всі шанси прожити ще 21 рік, а чоловіки — 16. У європейських країнах середня тривалість життя на пенсії складає 18-20 років для чоловіків і 20-25 років для жінок. Тому виникає закономірне питання: де та межа, до якої можна підвищувати пенсійний вік?

Звичайно, можна в принципі підвищити пенсійний вік до такого, коли середня тривалість життя становитиме 3-5 років. Сподіваюся, всі розуміють абсурдність цього припущення. І якщо ми говоримо, що мінімальний страховий стаж для отримання пенсії має становити 35 років, то повинні визнати подальше підвищення пенсійного віку демографічно необгрунтованим, економічно невигідним і соціально несправедливим.

Попри запевняння “всепропальщиків”, мені здається, що в Україні все ж формуються національна самосвідомість і українська громадянська нація. І відбувається це досить швидко. Так, зараз не так швидко, як спочатку, але це неминуче: за різким ривком завжди йде спад.

Так, реформи йдуть не так, як нам хотілося б, і є абсолютно обґрунтоване і виправдане розчарування в зв’язку з цим. Проте не можна сказати, що взагалі нічого не робиться. Ті ж дороги — вони стають відчутно кращими. Так, вони жахливі, але вже не такі, якими були. Помалу, дуже важко і повільно приходить осмислення і усвідомлення того, що витрати бюджету — це не просто витрати в нікуди, вони дають ефект, в тому числі і за допомогою збільшення масштабів споживання і споживчого попиту.

Патерналістський суспільний договір з порядку денного не пішов. І він так швидко не піде. Людині взагалі властиво вимагати турботи від держави. Ну чому ж не вимагати? А навіщо вона взагалі тоді потрібна? Невже держава потрібна тільки для того, щоб кораблі в космос запускати?

Це цинічно говорити, але кількість загиблих на війні на загальні показники смертності в країні не впливає. Я зовсім не хочу сказати, що загибель сотень військових і мирних громадян України не завдає непоправної шкоди. Кожна смерть — трагедія. Але масштаби того, що відбувається на Донбасі, практично не змінюють загальні показники смертності в країні.

А ось показники народжуваності змінюють, і сильно. Тому що люди, які втратили житло, потрапили в дикі умови, неминуче відкладають народження дітей або взагалі відмовляються від народження другої чи третьої дитини. І, на жаль, я не бачу в доступній для огляду перспективі серйозних можливостей докорінної зміни ситуації. Поки все виглядає так, що ми отримали Придністров’я з Абхазією, тільки ще й з активними бойовими діями.

Українці можуть існувати режимі “зрада-перемога” досить довго. Насправді тут великих ресурсів не потрібно. Всі звикли. Маса людей, по-моєму, отримує щире задоволення від того, що когось в Фейсбуці можна облити брудом, назвати “порохоботом”, “зрадофілом”. Абсолютно непотрібна лексика вживається.

Зараз важливо, щоб розділ української нації за політичними симпатіями не перетворився на розкол. Дуже важливо уникнути такого розколу. По-перше, дуже багато зброї на руках, і занадто багато людей мають досвід вирішення своїх проблем саме за допомогою зброї. Тому якщо зараз трапиться новий Майдан, він буде спочатку жорстким і кривавим..

По-друге, потрібно систематично скидати суспільну напругу. У всьому світі це робиться через структури громадянського суспільства, через роз’яснення владою своєї політики, своїх намірів. У нас, на жаль, і громадянське суспільство поки не дозріло, і влада не особливо стурбована питаннями інтеграції. Якщо є організоване осудне громадянське суспільство, все обмежується мирними пікетами, і до биття вітрин, як правило, не доходить. Розкол суспільства майже завжди закінчується розколом держави.

Елла Лібанова

Економіст, демограф і соціолог

Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *