Loading...

Прості істини. Любомир Гузар про те, куди рухається Україна

Любомир Гузар, колишній глава Української греко-католицької церкви та один із найавторитетніших людей в країні, визначає життєві орієнтири для співвітчизників

Він приязно посміхається і каже: “Прошу”. Любомир Гузар, архиєпископ-емерит і колишній глава Української греко-католицької церкви, зустрічається з НВ у великому і світлому будинку в селищі Княжичі під Києвом.

Тут 84‑річний архієпископ, який вважається однією з найавторитетніших і найшанованіших людиною в країні, причому не тільки для парафіян греко-католицької церкви, живе вже шість років, рідко залишаючи свою резиденцію. Проте, його виступи легко набирають рекордну кількість переглядів, а окремі фрази з них стають афоризмами.

Саме Гузар першим серед глав українських церков почав закликати духовні інститути України агітувати парафіян за цінності і принципи справедливого правління, а не за вибір на користь окремих політиків. Корупцію він називає гріхом, а коли розмірковує про мораль, це звучить сучасно і без зайвої повчальності.

Отримавши першокласну богословську і філософську освіту у Вашингтоні, Нью-Йорку та Римі, він завжди точно визначає орієнтири для своєї країни. У 2000‑му Гузар єдиний з церковних ієрархів відмовився засудити учасників акції Україна без Кучми, а в грудні 2013 року, коли спалахнула революція гідності, виступив зі сцени Майдану і закликав протестуючих творити добро.

До кабінету священика НВ супроводжує сірий домашній кіт. Обстановка всередині будинку мало схожа на пафосні приймальні інших церковних ієрархів і не змінюється з часом. За два роки від останньої розмови НВ з Гузаром змінилася хіба що його адреса. Раніше вулиця, на якій стоїть будинок, називалася на честь польового командира більшовиків Боженка. Тепер вона позначена на карті як вулиця Гузара.

Влаштовуючись за столом, архієпископ просить розмовляти з ним голосніше. Сам він відповідає неголосно й спокійно, а обличчя його час від часу осяває посмішка.

У ситуації війни і важкого становища країни люди розгублені і не мають чітких відповідей. Різні домовленості укладаються, але не дотримуються. У світі поширюються різні версії, в тому числі про те, що українці воюють між собою. У цій складній ситуації ще й організовуються заходи, щоб збурювати людей і дезорганізовувати, щоб між людьми ширилася ненависть.

Як людина церковна, я краще бачу людей віруючих. Для віруючої людини, яка розуміє те, що Бог є володарем Всесвіту, я кажу: все в руках Божих, і наша доля теж. Але це не скасовує важливості старань кожного з нас. Робіть свою роботу, те, до чого ви покликані, робіть добре незалежно від того, хто при владі і які виклики перед нами.

Для людей невіруючих також важливо не впадати у відчай і не плисти за течією. Робіть кожен день свою роботу, і не тільки заради самого себе, робіть разом з іншими і для всіх. В єдності — сила, і вона дозволяє встояти перед будь-якими посяганнями, будь то люди, що прийшли відібрати шматок вашої землі, або люди, які прийшли вас обдурити.

Українцям все ще складно довіряти один одному. Недовіра почалася не сьогодні, її наш народ успадкував від радянської влади. Східні області України були під радянською владою 70 років, західні — як мінімум 45 років. Але скрізь ця влада мала спільну мету — не допустити об’єднання людей, щоб вони не створювали спілок, не зустрічалися і не говорили один з одним. Щоб зникла колективна, громадянська дія.

Вони [лідери радянської влади] розуміли, що в єдності, у спілкуванні народжується загальне розуміння і загальна мета. Тому вони виховували людей в ідеї, що нікому не можна вірити, навіть сім’ї, щоб діти не довіряли батькам, і навпаки.

Згадайте історію з Павликом Морозовим, який довгий час був ідеалом. На жаль, ми досі не довіряємо один одному. Вже немає страху перед КДБ, але залишився страх однієї людини перед іншою.

Коли людина думає про іншу, мовляв, “я не довіряю йому”, то насправді вона думає про самого себе: і мені вірити не можна, і я обману. Недовіра до інших починається з невіри до себе і своєї здатності поважати іншого. Виховані в такому дусі, ми повинні багато працювати над тим, щоб виховати майбутнє покоління в довірі один до одного. Інакше ми будемо нескінченно продовжувати радянську систему, яка руйнувала, а не будувала.

Україна страждає від корупції. Сьогодні є різні комісії і органи, які мають корупціонерів знаходити і карати. Але я не думаю, що це найкращий варіант. Він буде ефективним тільки тоді, коли люди змалечку будуть виховані бути чесними. Адже корупція ховається в малому. Ось дитина йде в школу і несе подарунок вчителю, інакше той не так до неї поставиться, і батьки не бачать в цьому проблеми.

Нам треба перевиховати народ. Можливо, це особливе завдання церкви і проповідників — говорити про це людям. Але і свідомі громадяни повинні впливати один на одного, показуючи, на скільки негативною є корупція, як вона позбавляє людину правильного і нормального ставлення до світу. Адже це крадіжка, і, роблячи так, я позбавляю людину найдорожчого — її прав. Я маю право як громадянин, але якщо я за них маю нелегально заплатити, то позбавляюсь прав. Це така викривлена система, і вона в радянський час була вбудована в суспільну.

Мало боротися і карати, важливо виховувати. Багато хто скаже: раз покарання за корупцію важке, це не означає, що я повинен поводитися правильно, потрібно просто бути обережним. Такий підхід не викорінить корупцію. Тому важливо зосередитися на вихованні гідності. Усвідомлювати свою гідність і визнавати гідність ближнього.

Ми ще тільки вчимося приймати свого ближнього і рахуватися з ним. У мене є права, свій розум і воля. Але поруч живе мій сусід, така ж людина, як і я, яка має такі ж права. Якщо ти хочеш, щоб тебе поважали, поважай свого сусіда, в тому числі в повсякденному житті. Роблячи щось для себе, подумай чи, не утискаєш ти права іншої людини, навіть у малому. Це і є виховання.

Потрібно, щоб люди хотіли одужати. У нас за плечима поганий час життя в СРСР. Ми хочемо звідти піти і мріємо про справедливість і правду, до яких прагнемо. Але мрія і щоденна робота — різні речі.

І в 90‑і, і зараз люди думають, що стати незалежним — це легко. Але ми повинні розуміти, що все ще перебуваємо в ситуації переходу і повинні свідомо залишати погані звички — давати хабарі, не звертати уваги на інших людей і жити тільки для себе.

Вже стався Майдан, сталася війна, і вони показали, як багато у нас є добрих людей — добровольців, військових, волонтерів. У нас є багато добра, і тепер важливо, щоб це добро діяло і якомога більше громадян щиро працювали, адже тільки від цього залежить, як швидко ми рухатимемося до хорошої держави.

Я знаю, що багато людей розчаровані тим, що Майдан не приніс швидких змін. Але питання, швидко або повільно ми рухаємося, набагато менш важливе, ніж питання, рухаємося ми або стоїмо на місці. Приймаємо ми кожен раз рішення стати кращими, ніж раніше, чи готові змінюватися?

Часто кажуть, що в Україні немає гідних лідерів. Однак харизматичних лідерів і у всьому світі небагато, це рідкісне явище. Коли закінчилася Друга світова війна, були Черчілль, Де Голль, Де Ґаспері. А сьогодні не тільки в Україні, але і у всьому світі важко знайти людей, яких можна порівняти з велетнями тієї епохи.

В Україні ситуація складна тим, що у нас немає культури політичного лідерства, а хотіти демократії ми почали лише нещодавно. Лідер — це людина, яка хоче більшого, яка знає, чим обдарована, яка виступає рушієм позитивних процесів і пробуджує в оточуючих бажання досягати своїх цілей. У нас же досі багато хто, кого ми хочемо бачити лідерами, бажають бути багатими. І це погано.

У нас немає великих лідерів, але у нас є малі. Це ті добрі люди, які, наприклад, стали волонтерами. Це може бути жінка, немолода й небагата, яка починає робити великі і прекрасні речі.

Такі люди багатьом можуть пожертвувати і не шукають слави — та її і не буде. Але через це вони не перестають робити добро і виховують у цьому дусі своїх дітей.

Якщо ми будемо наслідувати таких людей, то зрозуміємо, як багато у нас духовної енергії, яка може дати великий і чудовий результат. Не маючи великих лідерів, важливо вчитися у тих, хто того заслуговує. І важливо не втратити себе.

Україна завжди була і є частиною Європи. Це європейська країна, яка виросла на християнських засадах. Європейський союз — не вся Європа, а велике економічне об’єднання. Причому Європа культурно неможлива без України.

А ми часто хочемо забути про свою спадщину, приймаючи все європейське як одкровення. Важливо бути частиною Європи, важливо придивлятися до духовного та суспільного розвитку інших європейських країн, до справедливості і поваги прав людини. Придивлятися, але не занурюватися в Європу бездумно. Адже в Україні є своя культура. Подумайте про Тараса Шевченка, про Івана Франка. Якщо б ми серйозно роздумували над власними досягненнями і культурою, ми б здивувалися, як багато у нас є гідного.

Кожна людина отримує від Бога покликання, і бути людиною — означає усвідомити своє покликання. Але це нелегко зробити, якщо не прислухатися до себе, не намагатися зрозуміти. Розкрити свою життєву мету, розкрити себе у тому, що ти робиш,— це і є щастя бути людиною. Людина, що розкрила і реалізувала себе любить те, що робить, любить Бога, а головне, здатна любити і поважати себе. А якщо так, вона зможе любити і поважати іншу людину, бути з нею разом і створювати загальне спільними зусиллями. Без любові і поваги до самого себе, до свого ближнього здорового суспільства не вийде.

Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *