Loading...

Пане Гройсман, чи не почервонів із сорому мільйон доларів у вашому матраці?

Давно нас так не били по голові. І ніколи ще так не хотілося вдарити у відповідь. Здивування. Гнів. Гидливість. Шок. Це далеко не весь спектр емоцій, викликаних читанням електронних декларацій владних чиновників і народних депутатів.

Мене цим ударом відкинуло у вересень 2014 року. Тоді ми всім миром збирали сина на війну. Треба було купити все — каску та бронежилет; камуфляж, який, загорівшись, не прилипне до тіла; термобілизну й шерстяні шкарпетки; балаклаву, хоча б маленький каремат — і ще багато чого. Я досі зберігаю список. Де взяти? За які гроші? Сімейний розпач змінився слізьми вдячності. Поряд із нами стали рідні, друзі, знайомі й незнайомі.

Сина взяли піднощиком снарядів. Ми зібрали й великий рюкзак із ліками. Знадобиться — Влад має вищу медичну освіту.

На фронт відправляли великими картонними коробками зимове вбрання, засоби захисту. І ліки — на всю бригаду. Регулярна армія рятувалася тоді шипшиною, калиною, йодом і тим, що привезли з дому.

Деталізую не для похвальби. Армію одягали, годували, часом навіть озброювали люди. Мільйони людей. “Як справи?” — телефонували на фронт. — “З усім, чим забезпечують волонтери, добре”.

Панове генерали Полторак і Муженко, чи були ви у наших лавах?

Ви зблизька бачили, мусили бачити, вбраних у своє хлопців, голодних, без касок і броників. Скажіть, будь ласка, з міністерських двох мільйонів готівки чи потрапила бодай сотенька до пущеного по колу народного капелюха? А з преміальних 300 тисяч начальника штабу?

Пенсіонери сплачували військовий збір. Із мінімалок — по 14–16 гривень. А потім докладали, відриваючи від жалюгідних сум, по 100 чи й 500 гривень. На перемогу.

Пане Грицак, скажіть, будь ласка, серед цих скромних сум є ваша? Керівне уміння — це одне, а долучитися до всенародної справи — інше. Душа чистішає. Чи вашій цього не треба?

Діти відмовлялися від шкільних сніданків, аби передати смаколики на фронт. Разом із малюнками. Замість квітів учителям — гроші у фонд оборони. Домогосподарки купували м’ясо, муку. Смажили, консервували, пекли для своїх захисників. Дівчата дерли на смужки ще нові простирадла. Аби ввечері, після роботи, було з чого плести маскувальні “кікімори”.

Пане Гройсман, як лежалося вдома вашим 1,5 мільйонам доларів готівки? Не червоніла, бува, зелень із сорому? Й чи показує бодай один із 12 ваших дорогезних годинників український час?

Люди допомагали армії щиро. Відмовляли собі в тому, без чого можна обійтися. Не припускаючи, що в умовах війни можна чинити інакше.

І от тепер виявилося — можна. Доки простий люд вивертав кишені, державна, політична й чиновна “еліта” набивала домашні матраци та сейфи новими мільйонами. У бік фронту й не позираючи. Можливо, я перебільшую. Але зворотне тепер доведеться доводити.

Хто там кричав на всю країну: “Продав “Роллс Ройс”, пішов в АТО”? Про “пішов” не питаю. Доведіть, що бодай одна тисяча гривень із виручених за авто 2,5 мільйонів пішли на оборону.

Хто перед камерами передавав спорядження бійцям? Доведіть, що придбали його за особисті гроші.

Хто красувався в новенькому камуфляжі? Доведіть, що ви його купили, а не взяли з фондів Міноборони. І що потім ви не вимагали компенсації.

Порошенко, Луценко, Насіров, Ситник, Гонтарева, Розенко, Ляшко, Гринів — уся чиновна й депутатська братія, що в умовах народної війни забруднила руки й совість сумнівними мільйонами. Тепер вони мусять скласти перед країною ще одну декларацію. Найголовнішу для себе. Декларацію про те, скільки хто дав на захист країни. Не з фондів, а з власної кишені.

Інакше жити всім вам довіку в ганьбі та соромі. І це — у кращому разі.

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *