Експерт вказав на висновки із ситуації в Туреччині для України
Ситуація в Туреччині показала, що питання не тільки в силі військових, але в спроможності суспільства захищатись від можливих зловживань цією силою. Про це пише член Несторівської групи, міждисциплінарного експертного об’єднання, створеного для розробки стратегічного бачення України, член наглядової ради суспільного мовлення Євген Глібовицький, – повідомляє nv.ua.
Конфлікт Росії з Україною, так само як протистояння в Донбасі і окупація Криму, можуть тривати роки. Імперський проект в Росії, як і демократична Україна, мають значний запас міцності, Захід намагається стабілізувати протистояння.
В довшій перспективі це означає, що військові загрози залишатимуться, і Україна – хоче цього чи ні – буде мілітаризуватися. На тлі низького рівня інституційної довіри армія як інститут зростає, що означає, що там, де війна близько, хоча, можливо, і по всій країні, ЗСУ набуватимуть більшого впливу, а роль військовиків виходитиме за традиційну оборонну.
Україна має поруч дві моделі країн з сильними армійськими структурами. В Туреччині, загрозою для якої засновники держави бачили ісламізм, армія відігравала роль гаранта секулярності, навіть якщо це означало відхід від демократії. Це було перевагою і прокляттям кемалістського (секулярного) політичного крила, яке врешті-решт програло політичну конкуренцію ісламістам. Хоча останні півтора десятка років – це підйом не так ісламістів, як режиму Ердоґана, який використовував ісламістський рух і демократичні інститути в Туреччині для зміцнення своєї влади. Армія за правління Ердоґана була ослаблена політично, нелояльні очільники опинились за ґратами або у відставці, хоча в політичній традиції армія залишилась потенційною загрозою для ісламістів. Турецьке військо є чинником стабільності у дуже нестабільному регіоні – поруч Сирія, Ірак, Іран, Грузія з анексованими Росією територіями, недружня для Анкари Вірменія і не зовсім дружня Греція. Тому спроможна армія є чинником національної безпеки, а разом з тим – і змагальності політичного процесу.
Інша модель – це Ізраїль, де армія відчутно менш політизована, хоча її вплив на суспільство величезний. Ізраїльська армія дає можливість ізраїльському суспільству ставитись до зовнішніх і внутрішніх безпекових загроз як до раціонального і уникненного виклику, що значною мірою долає страх. Та армія також – одне з джерел рівності в ізраїльському суспільстві. Це також місце, де будуються мережі, здобувається управлінський досвід, соціальний капітал, які потім «виливаються» в інші сфери: бізнес, політику чи громадську активність. Армія є одним з основних, магістральних соціальних ліфтів в ізраїльському суспільстві.
Там, де війна близько, ЗСУ набуватимуть більшого впливу
В Україні армія забезпечує оборону країни, але оточена можливостями нової, ширшої місії. Це може бути армія як нова меритократична система відбору і тоді вона може стати тим, хто заповнить собою інституційні вакууми в Донбасі, з часом в Криму і не тільки. Це може бути армія як політичний гравець. І тоді ми опиняємося перед ризиком стабільної нестабільності, бо слабка монополія держави на застосування сили буде періодично приватизовуватися, а протистояти цьому буде складно, доведеться будувати баланси паралельним посиленням інших структур – і будуть постійні ризики «війн силовиків».
Якщо Україна піде шляхом побудови сильної армії – а мені здається, що це невідворотньо, важливо пам’ятати, що питання не тільки в силі військових, але в спроможності суспільства захищатись від можливих зловживань цією силою. Туреччина є близьким прикладом, який може надихати багатьох, але умови з Україною дуже різні, в тому числі ми не маємо доступу до інтелектуальних мереж НАТО, який мають турки. Станом на зараз спроба побудувати армію-гарант за турецьким зразком може призвести скоріше заснування ще одного політичного угрупування в зрозумілішій для нас російській традиції. Турецький досвід важливий, та, на мою думку, для України скоріше важливіший ізраїльський шлях самостійної позаблокової побудови армії, яка є одним із моторів суспільства, з одночасним захистом політичного процесу від інституційного впливу армії.